Колись давно у лісі було багате село. Якось через село проходив старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов він на одне подвір'я і попросив хліба у хазяїна.Той саме порався по хазяйству й махнув рукою: ”Іди собі, чоловіче, ніколи мені”. Старець образився, вийшов із села, озирнувся на нього – і враз воно скам’яніло... Старий побрів собі далі. На галявині знайшов їстівну папороть, підкріпився, відпочив і рушив своєю дорогою. На камені, де він відпочивав, відбилися сліди – один велетенський (ніби від босої ноги) й „ланцюжок” схожих на сліди звичайної людини.

За тридцять кілометрів від Олевська й за двадцять до білоруського кордону у Замисловецькому лісництві на двох з половиною гектарах державного заповідника розташувалося „Камінне село”. Поміж високими соснами видніються камені-валуни. Серед них є величезні – завбільшки з чималий будинок. Камені вишикувались рядами. Виходить ніби вулички: сільські хатинки, біля них „хлівчики”. Біля „майдану” бовваніють кам’яна „школа”, ”церква”. Легенда розповідає таке. Якось тутешніми лісами брів подорожній – старий чоловік у вбогій одежині. Зайшов в одне село й попросив у господаря хати хліба. За легендою, тим подорожнім був Господь... Якщо босоніж ступити в скам'янілий „Божий слід” можна відчути: він ніколи не холодний – навіть у прохолодну погоду. Існує повір’я: хто постоїть у „сліді” – набереться здоров'я, а загадане при цьому бажання обов’язково здійсниться. І хоча існують більш практичні міркування щодо походження кам'яного дива (мовляв каміння в цю місцевість наніс льодовик, який сходив 20 тисяч років тому), так приємно повірити в казку.