День дурнів на велосипедах

автор: a_ja_ne_ty

дводенна велосипедна поїздка до Білгород-Дністровського через першоквітневу Одесу.


Ніколи не вважала 1 квітня святом. Так – зазвичай невикористана можливість когось обдурити і здивування надвечір: а чому цей день називають Днем сміху. Так було завжди. І традиційно перше квітня геть не виділялося з-поміж інших буденних робочих або вихідних днів. Цього разу перше квітня стало не те, щоб днем сміху, але днем радості і трошки дурості – ми потрапили до Одеси!
Найперша дурість полягала в тому, щоб припертися в цей день в Одесу на велосипедах, адже першоквітнева Одеса – це суцільний натовп. І об'їжджати купу поролонових ріжок-ніжок-півників-ножичків на головах у всіх навколишніх (а якщо на тих головах немає чогось подібного, то це лише тому, що вони вже розфарбовані всіма кольорами веселки) було ну не зовсім зручно, особливо якщо зважити на те, що елементи цього натовпу мають тенденцію до доволі хаотичного руху і непередбачуваних змін напрямків та швидкостей… а ще деякі з них раптово випадають з натовпу і гамселять всіх по головам, а дівчат ще й по дупкам молотками і волейбольними битами (дякуємо, що хоча б надувними! )… Але разом з тим, що рухатися було не дуже зручно, ми себе почували доволі комфортно – на нас, як і годиться в Одесі першого квітня, всі показували пальцями і дивувалися, що ми за дурні, а значить в карнавальний настрій ми "вписалися" на всі сто!
Друга дурість полягала в тому, що карнавальну процесію ми побачили лише в її зародку – ряжені і розфарбовані, замасковані і натреновані красивим і смішнючим па, учасники карнавальної колони ще тільки збиралися в майбутні ряди, коли ми вже запізнювалися на електричку… Тобто про те, яким був апогей карнавалу, ми можемо лише здогадуватися. Але те, до чого ми могли доздогадуватися нам сподобалося . А ще нам сподобалися обставини, в яких відбувався процес здогадування (вірніше – міг би відбуватися, якби ми не були такі заклопотані): ми в останні хвилини позастрибували в ізмаїльський потяг і поїхали в ньому на північний захід. І в потягу тому на брудному столі загального вагону порозкладали купу бутербродів, сосисок, сирів та паштетів. І дружньо запихали їх за всі вісім щік (бо було нас четверо, а щік відповідно вдвічі більше), заливаючи смачнючими одеськими соками. Тобто замість дивитися на карнавал ми їли і їхали до Кароліна-Бугасу.!
Третьою чи то дурістю, чи то розумним вчинком було те, що в Кароліна-Бугасі ми вилізли з потягу, і повикидали з нього наші розібрані вєліки і здивовано подивилися на небо, з якого почав сильнувато накрапати дощ. Але, диво-дивне, ми додумалися дивитися на те небо з-під накриття! Там же ми збирали наших залізних коней, і намагалися порахувати скільки ж вагонів має товарняк, відносно початку і кінця якого ми знаходилися десь посередині. Але робили ми то не з простої цікавості, а тому, що намагалися визначити чи нам обходити його з голови, якої не видно, чи з хвоста, якого ми теж не вгледіли, бо саме за тією довгою залізною штукою проходила дорога до моря. Поки ми згадували арифметику, товарняк поїхав. На той час ноги, тобто колеса, до велосипедів були поприкручуваними (правда от не зовсім традиційно – той, хто прикручував вибрав собі колесо з кращими протекторами), і ми могли рушати далі… І тут, о чудо, ми помітили що вже не накрапає не тільки під накриттям, а взагалі не накрапає!
Дурість четверта, або "Тату, а де море?". Звичайно ж ми потрапили не в той поворот! Звичайно ж ми мусили пролазити по вузенькій стежечці, замаскованій розлогими кущами, місити трошки грязючки і трошки міряти калюжі перед тим як потрапити на біленький пісочок узбережжя. Але нас не зупиняли жодні перепони, бо ми вже Його бачили, ми вже відчували Його солонувато-йодний запах! Вперше після зими, ми до нього повернулися! Такого… Вкритого невеликими хвильками, які так гарно завертаються білою піною біля берега, і на яких так гарно можна погойдатися, якщо лягти на спину і дивитися в небо і насолоджуватися… І колір в того моря такий… витончено-бірюзовий, що аж кличе в себе.. і так біля нього затишно, і можна вповні насолоджуватися, і ніхто тобі не заважає, бо більше не було навіжених, які б поперлися на море, коли воно ще ХОЛОДНЕ! Так – отака халепа – ми на морі, а море холодне. Бо надворі перше квітня, і всі ще ходять в куртках і замотані шарфиками. А ми натомість – у футболках! І вчимося їздити по піску. А оскільки в піску більше грузнеш, ніж їдеш, то здається що літо, і шарфіки не треба. Але так нас захопив процес навчання, особливо, коли ми почали робити успіхи, що в морі покупатися ми таки забули! Щоправда, задоволення отримали ще те! Бо катання по пляжу – то ціла філософія: ти маєш вловити ту доволі тонку межу між землею і морем, між твердим піском і солоною водою, між мокрим і дуже мокрим. В результаті виходить цікава забавка – проїхати по межі хвилі – не попасти в неї (бо геть забризкуєшся), але бути якомога ближче. Такі собі своєрідні доганялки. От тільки не зрозуміло хто кого доганяє – ти хвилю, чи море тебе.
А поміж тим задоволенням ми спілкувалися з грізними і зубастими собаками, і робили добрі справи – повертали власникам загублені на березі мобільні телефони. Власник виявився охоронцем однієї з баз, і щиросердно намагався нам віддячити. Але дяка пропонувалася дуже традиційна – вона сама – оковита. Ми подумали, і вибрали покатушки.
Дурість п"ята – рогата. Як то не дивно, пляж доволі швидко закінчився, але й день вже був скоріше вечором ніж днем, а ми ще мали добратися до Белгорода-Дністровського. Якраз десь поміж автомобільною трасою і залізничною колією зустрілися з жіночкою, яка поспішала на електричку, що мала домчати її до того самого Белгорода. Жінка належала до найбільш розповсюдженого типу місцевих жителів – панікьорш: якби її слова були правдою, то педалі нам крутити довелося б мінімум 45 км, і ми б нізащо своїм ходом не добралися до нашої фортеці. Але ж на дворі перше квітня! Ми подумали, що або вона над нами жартує, або, якщо ні, то ми пожартуємо над своїми п"ятими точками і таки спробуємо добратися так, як планувалося. Тож ми повдівали наші рожки-вушка-півники і рушили смішити водіїв і місцеве населення. Не знаю, що людей дивувало більше – чи те, що ми крутимо педалі і напрягаємося, замість спокійненько собі протруситися в електричці, чи те, що на головах у нас були звичні для першоквітневої Одеси, але незвичні на іншій території, яскраві прибамбаси, але пальцями на нас в будь-якому разі показували, і появу нашу неодмінно коментували: хто цікавився як довго ми крутимо, хтось турбувався чи не болять у нас ноги, а хтось зневажливо констатував появу цирку та оленей в своєму місті. Але всі, а ми особливо, відчували, що день якийсь незвичний.
Закінчувався він теж не зовсім звично – спочатку ми відчули наслідки зими – наші п"яті точки відвикли від велосипедів і тепер дуже почали боліти. Але ж ми того чекали і не здавалися, і намагалися їх переконати, що все гуд і треба попуститися – велосипедний сезон вже відкрито і кататися тепер доведеться частенько. Вони не вірили, але діватися їм було нікуди, тому потрохи заспокоювалися. Поки тривали ці "перговори", сонечко геть заховалося і стало темно. Вже в нічному містечку нам довелося шукати фортецю. То було не дуже просто, бо зіткунулися ми з традиційною для південних міст проблемою – відсутністю каналізаційних люків, на місці яких навіть не стирчали дерева, гіллячки чи якісь інші попереджувальні знаки, а просто зяяли страшнючі, чорні, але не дуже помітні вночі дірки. Якимось чудом цю перепону ми подолали. Але вже біля фортеці згадали, що варто би і повечеряти. Поїхали шукати кафе. Знайшли декілька, але в них або не було чого вкусити, або були дуже кусючі ціни. Тож ми перепрофілювалися і рушили на пошуки магазину. Цього разу нам пощастило і ми повернулися до фортеці шукати місце для ночівлі. Оскільки домовитися про заплановану ночівлю в самій фортеці не було з ким, бо всі вже спали, проникнути без домовленості теж не виходило, бо брама була зачинена, а стіни… стіни ті справжньої фортеці, яку озброєні армії далеко не з першого разу брали штурмом. Тож не залишалося нам сподіватися потрапити під захист тих мурів, і побрели ми берегом попід стінами. І обходили валуни по воді. І зіткнулися зі ще одним муром, який по воді не обійти було. І ламали ми нігті, коли по ньому дерлися. І перетягали за нього велосипеди, бо знали… Знали, що чекає нас там затишне місце, на якому можна розбити намет і солодко проспати ніч під баюкання хвиль білгород-дністорвського лиману.
А на ранок виявилося, що стали ми поблизу археологічних розкопок. Влітку тут археологи відкопують Тіру – одне з найдавніших грецьких поселень на території України. Зараз основне засипано землею, але на додачу ще зведено стіни. в одній з тих стін є ворота. І ворота ті були відкриті, чому ми несказанно зраділи. Але… напевно наздогін першому квітню, чи через якусь іншу причину, охоронець, замість того, щоб підійти до нас і з'ясувати що ми тут робимо, спитати чи нам чого не треба, або в гіршому випадку попросити грошей за ночівлю, просто зачинив ті ворота, і повісив на них величезний замок. І довелося нам знову дертися через стіну.
В фортеці ми були першими відвідувачами. Туди ще не з'їхалося купи машин, там ще не ходили великі екскурсійні групи – тільки ми.. поміж грандіозних мурів, за якими багато сотень років тому ховалися від загарбників жителі Аккермана – містечка, яке виникло на території колишньої Тіри. За цими мурами вони відчували себе захищеними, а нам здавалося, що серед цих стін якийсь вивещений спокій, але не той, що трапляється в монастирях, а насичений життям, і якийсь… мудрий. В цій вежі зберігали порох і рис – аби не псувалося ні те, ні інше; ця балка зроблена з залізного дуба, який багато років вилежувався в солі, потім сушився, чи навпаки, чи там взагалі якась інша технологія, але балка досі цілісінька; а то - Дівоча вежа (ну ви самі розумієте, що там була схована від світу принцеса і звідти її врятував принц, а за іншою версією якась красуня викинулася з вежі, аби не дістатися нелюбому – варіантів легенд про дівочу вежу можна знайти багато ); ще в тому замку є мінарет, який був зведений турками біля християнської церкви, від якої зараз лишилася лише пам'ятна брила, освячена одним з митрополитів; а ще, звичайно ж, є підземні ходи, легенди про привидів; а на додачу – глечики, яким 2500 років, люльки і усілякі інші дуже давні черепки, якими ви можете полюбуватися в музеї.
Після фортеці у нас були наполеонівські плани – оглянути давню грецьку церкву, відвідати монастир з цілющим джерелом, а потім заїхати в Шабо попити відомого вина, і потім через море повернутися в Кароліна-Бугас, а звідти на електричці в Одесу. Але не так сталося, як гадалося, бо потрібно було заїхати на вокзал і уточнити чи всі електрички їздять, і чи не змінився розклад. А біля вокзалу ми наловили нашими колесам колючок. І то багато – в шинах було по 2-6 дірок. Ремонт зайняв стільки часу, що ми встигли лише подивитися на церкву, та військові казарми. Останні стоять в напівзруйнованому стані, але особливість в них така, що зведені вони були в 1880 році і зведені не без врахувань естетичних вимог – фігурні вікна, вежі – якби не місцевий житель ми би так і думали, що то був палац, навколо якого потім військові добудували казарми, і використовували все це для своїх потреб. А виявилося, що в кінці 19 століття військові будували не аби швидше, а як годиться.
По дорозі назад до вокзалу ми наловили тих самих колючок, але на електричку таки встигли і потім всю дорогу до Одеси знову ремонтували колеса. А в київському поїзді надолужували все, що не встигли з'їсти і випити протягом цих двох першоквітневих днів. Тож в підсумку ми не втратили нічого, а здобули багато – відчуття того, що ти живеш, а не існуєш, що радіти є чому, що гроші – доволі другорядна цінність порівняно з навколишнім світом. (отаке патетичне завершення )
Трошки згодом шукайте на Веломапі України технічний опис маршруту з поворатами, хроно- та кілометражем, а фотографії до всієї цієї справи тут.