Коли була отримана віза терміном на місяць, одразу ж захотілося використати її по-повній прогрмі. Тому до іспанських планів додався начерк вело- маршруту, був знайдений спільник, докуплені авіа квитки.

Якось так вийшло, що від Іспанії я очікувала багато, а від Франції - нічого. А виявилося навпаки. Тут зіграло роль багато факторів, але головне – це спосіб пересування.

Окрема історія-це люди у яких ми зупинялися і які нас приймали у себе вдома (хости). Складається більш цілісна картина, коли бачиш як живуть люди, в яких будинках, спостерігаєш їхню поведінку, спілкуєшся, слухаєш історії.

Перший тиждень я подорожувала зі своїми подругами з Києва і мене не полишало враження що я й досі в Україні а реальність ніби відбувається за якимось екраном. Ми спілкувалися переважно між собою і будь-які питання, які виникали, вирішували всередині нашого колективу.

Потім вони повернулися додому а в мене з’явився час спокійно поглянути на Іспанію і навіть трохи помалювати. Запам'яталася Сарагоса. Хлопець з дівчиною які мене приймали змогли приділити мені багато уваги- показали місто, зводили в музей, ми потусуватися по тапас-барах (це мій найколоритніший іспанське спогад). Загалом, в них я відчула себе як вдома, зварила українського борщу- їм дуже сподовалось.

А потім знову велике місто-Мадрид. Він ніби пройшов повз мене. Відвідала декілька галерей і з’їздила в маленьке містечко Толедо. До цього часу я вже встигла втомитися від великих туристичних місць. До того ж я сильно застудилася. Тому ніч проведена в аеропорту Мадрида через ранній виліт - була незабутньою.

Марсель- на перший погляд небезпечний та колоритний. Час тут ніби зупинився. На кожному кроці у вузьких провулках торговці непотребом, дешеві готелі, проститутки, наркомани – персонажі з минулого. І ще ця мультиетнічність, ніяк не звикну до неї за кордоном.

Тут я зустрілася з моїм другом Іваном, якій приїхав з Амстердаму.

У наш задум купити дешеві велосипеди і проїхати на них маршрут я до кінця не вірила. Ще й через Альпи. Я ж «Галя балувана», зі своїм «Scott contessa» вдома, і серйозним ставленням до походів ... А Іван - навпаки, підходив до всього з властивим йому амстердамським пофігізмом.

Отже, ми виселилися з хостела і відправилися на пошуки велосипедів. Був вихідний день але ми натрапили на відкриту майстерню асоціації велосипедистів. В них є приміщення де кожний може відремонтувати свій велосипед, поміняти на ньому деталі.

Там якраз продавалося два «тепленьких» велосипеда. На додачу до них продавець заявив що він «the best» на сайті «CouchSurfing» в цьому місті і відвів нас ночувати у свою квартиру з виходом на всі дахи Марселя.

Пересівши на велосипеди ми ніби занурилися в атмосферу нової країни. А французи змінили ставлення до нас (і до нашої англійської) зі зверхньо-зарозумілого на співчутливо-поблажливе. Здається, тут існує культ вело-спорту і всього що з ним пов'язано.

Погода була жахлива - цілими днями йшов дощ і річки повиходили з берегів. По новинам передавали що у провінції повінь. Але ж як люди нам допомагали і як ставилися до нас! Один дядько нас просто врятував вноч,і під дощем, в горах. Ми точно не знали де знаходимося, чи далеко перевал і наступний населений пункт. Я застопила єдиний мікроавтобус який нам трапився за весь день. Водій трохи говорив по англійськи і на додаток до свого велосипеда погрузив ще й наші. Довіз до найближчого закритого готелю. Але дізнавшись, що ми велосипедисти, господарі впустили нас переночувати. Вранці, дві бабусі, за допомогою жестів і моїх малюнків, пояснювали нам що беруть з нас менше, ніж ми домовлялися напередодні і запрошують на сніданок).

Незважаючи на дощ, дорога по якій ми їхали була прекрасною!

Виноградники, жовті та червоні, після збору врожаю. Ліс і гори, ресторанчик з каміном. Ми розвісили там всі свої промоклі речі.

До наступного хоста приїхали під проливним дощем, в будинку після нас залишалися калюжі води. Він учитель математики а його дружина вчителька французької літератури, дали нам сухий одяг та взуття і повели на мохіто-вечірку до своїх друзів. Оце було весело! Маленька кімнатка, високі стелі з дерев'яними балками, картузи, гітара, марсельєза, Едіт Піаф, «Ману Чао», суміш французької української і англійської, мохіто, вина, пива і маріхуани.

Вранці вийшло сонце і супроводжувало нас всю подальшу подорож. За статистикою дощ мав би бути кожен четвертий день. Тож ми свою порцію вже отримали.

Їхали непоспішаючи, розглядаючи маленькі містечка, зупинялися в дешевому готелі з кімнатами-комірками і в одного француза який практично не говорив по-англійськи, але вдома мав колекцію речей 50-х років.

Поки не доїхали до Канн і Ніцци. А там все по-іншому. Знов тропічна рослинність, довга набережна, інші люди.

У Ніцці нас приймала жіночка, дуже схожа на мою маму. Вона нещодавно повернулася з подорожі до Ірану. Крім нас у неї зупинився велосипедист з Канади, за професією клоун. Ми мали дуже приємну розмову за вечерею і відмінний вид з тераси за сніданком.

Проскочили на поїзді хмарочоси Монако –побоялися розоритися і хотілося якомога швидше потрапити в гори. Альпи, в тому місці де ми їх перетинали, не дуже високі. Побачили тільки одну засніжену вершину. Дорога йде крізь декілька тонелів, а один, довжиною 4 км ми перетнули на поїзді.

Містечки в цих краях мене просто вразили! Дуже гарні з вузькими вуличками- лабіринтами. Влітку і в гірськолижний сезон тут купа туристів. А в листопаді- нікого, закриті готелі. Для нас знову зробили виключення. Це був найдорожчий готель в якому нам довелося ночувати за весь час подорожі (60 євро за кімнату зі сніданком). Хоча була альтернатива перетусуватися в одному із занедбаних будиночків, але мені не вистачило юнацького максималізму.

А з іншого боку Альп вже справжня осінь! Все жовте і холодно! І Італія!

Там мали перший неприємний досвід із хостом, у якого нібито домовилися переночувати. Коли приїхали пізно ввечері, за адресою виявили готель. Звісно вони запросили з нас гроші. Не хотілося потрапляти у цю пастку, тому вирішили їхати далі до найближчого міста. Зайшли повечеряти в кафе і там нам дуже пощастило бо один з кухарів випадково почув про наші складнощі і відвів до свого друга який нас прихистив на ніч?

Турин здався величезним. Довго заїжджали в центр на велосипедах. Найбільше сподобався ринок. Харчувалися там два дні сиром, оливками та вином.

Продали в Турині один з велосипедів давши об’яву на інтернетівському форумі. А на другий знайшовся покупець, і одночасно хост, в Мілані. Всю подорож вони поводили себе достойно, відбулися розірваною покришкою, і легким переляком через відмову гальм в автомобільній пробці. Якби не вдалося їх продати то подарували б.

З Мілану до Барселони пролітала над засніженими Альпами і здавалося неймовірним що ми проїжджали десь тут на малеееньких велосипедиках! Я думала- як все-таки треба цінувати моменти життя. І як тепер складно буде повертатися до звичайного ритму, до роботи.

Але ж наскільки я продовжила собі літо, і осінь побачила - таку красиву!

Автор фото- John_Kryven
Більше фото тут