кількаденна подорож на Полісся.
автор: Mikola Burdeyniy

Як ми поїхали.

Типовий суботній ранок з кавою. Почухування та потягування. Реанімація свого змученого за робочий тиждень мозку поступовим входом в день, який невідомо що принесе, але вже точно відомо, що це буде як мінімум не тягамотина і рутина, яка зветься роботою. Престижною.
Перші думки хаотичні, адже вчорашня спроба домовитись з Юрчиком про те, що потрібно їхати на машині провалилась по банальній причині «це багато грошей!».
І хоча він назвав відносно невелику суму, після детального підрахунку на калькуляторі, і готовий був ще поламатись, погратись в гру «може», я закинув ідею розділити з ним вихідні, як таку яка має мало шансів на успіх.
Ранок.
Ранок не мав в собі впевненості. Впевненості не було і в мені. Ритись в Інтернеті в пошуку маршруту і готувати якийсь харч, можливо від «безнадьоги», що 3 дні, пройдуть як чергові вихідні, яких не буде на жодній карті і вже точно їх не буде в моїх спогадах, які я потираючи довгі вуса буду розказувати моїм внукам.
До 11:00 ранку рана в моїй голові через яку залітали відривки думок про то що, «нікто нікуда уже не єдет» починає глушити мене.
Зірвався.
Вона теж була не права.
Сушить волосся.
Мовчимо.
Роблю перші кроки, наче вчуся ходити:
- Може поїдемо в Коростень?
- Мені все рівно.
- Електричка за годину, в 13:05, зі Святошино.
Мовчки розуміючи, що ще довго нам буде не до балачок ми їдем в метро. Дорогою в рану, що розширилась до розмірів чорної діри в мою голову влітають думки: «А на шо воно тобі? А куди ти їдеш? А як же все про що ти думав, всі ці чудернацькі міста, які не потрібно фотографувати, ти не зробиш так нічого якісно нового, Інтернет знає всі фотки?».
В електричці.
Точно.
Ми їдем.
І їдем вперед.
Неквапливо починаю будувати плани про те, що ж нам чекати і куди їхати.
Нарешті, за вікном «тяги», яка розвозить люд з Київських базарів та базарчиків затягується темно синім кольором небо і з такою ж швидкістю світлішає в моїй голові.
Що таке три години в електричці яка їде в омріяне українське Полісся!
До роздумів подорожувати по Поліссю я прийшов випадковою стежкою – Інтернетом. Проте, за ті 2 години переглядання я твердо переконався, що болото яким я красуюсь на роботі повинно поступитись перед Поліськими болотами, які я бачив лише в фільмах про партизанів.

За три години в електричці ми забули про схему розташування важкої артилерії під час ранкової битви і стали поводитись чемно, зрештою ми не до кінця розуміли куди ми їдемо? Це нас ріднило.

Коростень.
Вокзал.
Фотку вокзалу я не приліплю, бо в мене її немає, таскати з собою зламаний фотоапарат я не став, як перед тим не став його ремонтувати посилаючись на зайнятість, заклопотаність і т. д.
По правді мені не дуже прикольно вести 2,5 кг і немає різниці чого.
Він (вокзал) справляє грандіозне і жалюгідне враження водночас. Це скоріше якийсь історико-меморіальний комплекс епохи коли «всі разом могли, робили і при цьому чітко не розуміючи навіщо». Жалюгідність це друге відчуття, яке йде одразу за грандіозністю, і викликане воно тим, що такому вокзалу місце в фільмах, а не в Коростені в якому в третій годині дня вже снують достатньо добре заправлені «пацанчики» і «мужички».
Ми чекали піцу сидячи в піцерії біля автовокзалу з мокрими ногами. Йшов дощ. Ріки текли вулицями прадавнього міста древлян. Поки принесли піцу, прийшов чоловік, який став дивитись футбол по телевізору.
Можливо саме в цій частині своєї оповіді я буду занадто сентиментальний але на мою думку, телевізор, - і пофіг з яким футболом - в той час коли за вікном, білим днем, йде злива це як мінімум жлобство.
Я запропонував.
Запропонував кинути монетку, вона сказала: - Решка – вперед.
Звичайно випала решка, чого б я інакше сидів зараз о 0:20 ночі і писав це.
Ми їдем в душному автобусі, сидячи, в Олевск. А потім по курсу Камінне село.
Олевськ.
Виїхали о 17:30 на місці були о 20:00. По дорозі звичайно оговорили те, що потрібно поспати, а вже потім добратись до Камінного села.
Я не багато раз зупинявся в готелях але і ті рази мені не згадуються як приємні, не надто вже приємні мені чужі енергії які там літають.
Попри все готель ми таки шукаємо. До речі в місті їх три «Азалія», «Едем» і третій на окраїні назву якого я на жаль так і не дізнався.
І от вони пригоди, купивши мінімально їжі ми йдемо шукати готель, по дорозі нам трапляється «Єдем», як і положено в суботу там діско, в когось свято, для всіх знайомих гарний привід.
Ідею впасти там ми полишили одразу, було одразу зрозуміло, що кагал який там панує о восьмій розростеться до півночі в серйозну місцеву забаву з мордобоєм і криками на вулиці «Вася не нада!!!», і жарким сексом за тонкими стінами «Єдема». Він пахнув провінційною розпустою, по п’яні і так щоб на другий день морозитись коли випадково зустрінеш її ввечері.
Це був другий наш правильний вибір сьогодні, перший поїхати, а другий йти геть від Єдема, на пошуки другого готелю назву якого я так і не взнав.
Дорогою нам трапилась жінка в якої ми уточнювали напрямок, вона не довго пояснювала нам куди йти а лишень сказала: - Йдіть за ним!
Він зупинився, посміхнувся і запитав куди ми йдемо, отримавши відповідь просто із посмішкою промовив:
- Якщо хочете можете заночувати в мене, я правда холостяк, в мене там не дуже.
Вимучений дорогою і зачарований таким поворотом я випалив без жодних роздумів: - Було б добре.
І ми пішли до дяді Вови. По дорозі Він вітався зі всіма хто нам траплявся, і складалося враження що всі його знають, так зрештою і було.
Дядя Вова вже майже добу не дає нам засумніватись в тому, що люди в своїй більшості добрі створіння.
Живе дядя Вова в трикімнатній квартирці на околиці міста. Ми швидко освоїлись, повечеряли і пішли спати.

День Другий.
Олевськ.

05:50 і я натягую свої шорти, ми п’ємо каву зготовлену дядь Вовою і пустими вулицями йдемо в центр.
Початок шостої в червні це напевно найулюбленіша моя пора зі всіх можливих, прохолодно але тепло, ранок але день, тиша та заливаються співом пташки, відсутність машин та рідко - рідко мовчазні прохожі.
Дорога вела нас по центру, біля церкви кінця ХІV сторіччя по ранкових вуличках та мосту через річку Уборть.
Рибалки вже сиділи в очікуванні своїх ранкових карасів і щук.
Так, назустріч нам з-за парку виринув Залізнодорожний вокзал, це досить цікава будівля кінця ХІХ початку ХХ століття.
І ми почали пошуки транспорту, щоб доїхати до Кам’яного села. Не знаю добре це чи ні, проте автобус на Замисловичі з яких до Кам’яного села кілометрів два пішов о 5:55. На годиннику сьома, наступний 12:30. Після перекуру стало зрозуміло, що в кроці від мрії ми не здамось.
Тому, в моложавої панянки, що збирала плату за паркову біля з/д вокзалу ми пробивали, як і чим доїхати? Виявилось, що транспорт туди ходить дуже рідко і найліпша альтернатива таксі.
Льоня віз нас без музики, лишніх базарів, і за скромні 120 гривень. Дійсно скромні, їхати кілометрів 30 в одну сторону, крім того ще 5 лісом.
Дорога після дощу була досить сухою, без пилу, без машин, без людей. Було радісно і тепло.
Зараз.
Нарешті.
Переїхавши по дерев’яному містку річку Перга, яка дійсно дика, в ній виднілись червоне каміння, ми в’їхали в ліс.
Я радісно викрикував: «Подивіться сюди», «Гляньте», «ОГО!»
Це потрібно заборонити фотографувати.
Жодне фото, ба навіть виставка не передасть тої гами кольорів, емоцій яка захлинають тебе.
Ліс, очистившись вчора дощем, став з ранку привітним, чистим та тепло-прохолодним. Здавалось він вітав нас. Вітав нас чорницею, суницями, мокрим мохом, караванами мурах.

Мовчазно сплять Вони.
Сплять. І жоден з тих хто подолав кілометри ніколи не розбудить їх.
Я не інженер і не знаю як виміряти їх вагу, проте розумію що саме завдяки їй, та іншим антропометричним даним здається, що в кожного з них є душа. Така ж велика їхнє як тіло.
Обнімати було моє перше бажання, не загадувати бажання на Божому камені на якому викарбувався слід Ісуса, а обнімати їх.
Проте, Льоня одразу шукає стежку до каменя на якому слід Христа, добре оглянув його ми розбрідаємося для того щоб повною мірою кожному з нас трьох зробити те, для чого ми тут.
Я не знаю слів, які допоможуть описати Кам’яне село в ранок після дощу в Поліському лісі загубленому серед боліт. Та й вони не дуже потрібні. У кожного знайдуться свої.
Дорога до Олевську була мовчазна. Так мовчать після несамовитого сексу, коли оклякають з цигаркою в зубах і поглядом в нікуди.
Ще на вокзалі я познайомився з бабкою Марійкою, що їхала до Білокоровичів.
Розмова зайшла за змій, про те що в чорницях можна натрапити на змію.
Власне, не я був ініціатором.
Проте, її розповідь мене дуже захопила. Вона, попри те, що була коротка і конкретна, була досить енергетично насичена. В голубих очах баби Марії, виринали, наче на поверхню, з дна глибоководного озера спогади про змій які їй довелось бачити в своїх лісових походах. Потім вона хвацько розповіла, як принесла в торбі, додому, з лісу, невелику змію. Як та вилізла і бабуся, яка тоді була ще дівчиною, відрубала лопатою їй голову.
Ми пішли до електрички.
Це була моя ініціатива, обрати саме панорамне місце і відкрити максимум вікон – це була невелика підготовка до нашої двогодинної поїздки.
І за 5 хвилин до нас прийшла ……………..баба Марія.
Я дуже хотів говорити з нею.
Байдуже про що вона розказувала, просто робила вона неперевершено, в неї дуже приємно іскрились її голубі очі, наче лукавили.
Довго розпитував її про чорниці, болота, журавлину, гриби. Вона ж охоче розказувала мені про все. Все з чого складається, їхнє, поліське життя.
Електричка з Олевська до Коростеня їде 2 години 20 хвилин. По болотам, лісам та дуже рідко – лугам. Одна колія, відсутність стовпів, і граціозна мало зачеплена людською всюдисушністю Природа купала нас в своїй зелені, обвівала нас жарким літнім вітром.
Ті дві з лишнім години були на 100% самою цвітастою подорожжю цього літа. Ми мовчали та тепло посміхались.
З Коростеня до Києва ми доїхали швидко за 2 години, швидкою маршруткою.
Полісся виявилось тепліше за південь, і температура там вища завдяки людям їх теплим словам та теплим прийомам.