На 8 березня вже традиційно їздили в Крим. Де ще в цей час відчуєш справжній подих весни? Їздити у променях сонця в шортах і футболці, споглядаючи на крокуси і підсніжники на фоні ще засніжених далеких яйл..
На цей раз катались за маршрутом: (Бахчисарай – Качи-Кальйон – церква Луки в селі Лаки – Сюйренська фортеця – печерне місто Мангуп – Бахчисарай).
В п’ятницю ввечері, коли сідали в потяг, в Києві падав мокрий сніг, на дорозі була ожеледиця, нічого не нагадувало про початок весни. Вийшовши в Бахчисараї на перон, ніби за допомогою машини часу опинились десь у травні. Було тепло і сонячно.
Зібрали і налаштували велосипеди, докупили необхідну їжу, і рушили до першого об’єкту огляду.
Поруч з дорогою знаходиться Качинський навіс - стоянка людини верхньопалеолітичного часу (35000 - 11000 тисяч років тому), далі - стоянка печерних людей Таш Аїр(Окремий камінь). На цій багатошаровій стоянці жили люди з мезоліту (VI тисячоліття до нашої ери) і до раннього середньовіччя.
Тут на стінах рукою людини епохи енеоліту - ранньої бронзи (IV - III тис. до н.е.) були нанесені наскельні малюнки. Червоно-бурого охрою зображені сцени полювання та військових подій, загадкові знаки й фігури людей.
Проїхавши якихось 700 метрів опиняємось біля підніжжя величезного скельного масиву Качи-Кальон з двома природніми гротами. Піднімаємось нагору, до залишків печерного міста.

Повітряна архітектура сходів, майданчиків, мостів, веранд, печер, гротів, будівель при скелях – це місце не може не вражати.
У нижній частині скелі нависали над поселенням і у великих її уламках, розкиданих по схилу, вирубані штучні печери. У них розміщувалися виноробя, комори; іноді вони використовувалися під житло. В кам'яній брилі при дорозі вирубано церкву.
Життя в поселенні завмерла в кінці XVIII століття. І зараз ще помітні обриси садиб. На багатьох з них видно залишки виноградних пресів, що являють собою дірки в стіні, в які вставлялись колоди, що слугували ричагами для виноробного пресу.
Далі по програмі ми мали виїхати до руїн церкви Луки в неіснуючому грецькому селі Лакі. Церква розташована на перевалі між горою Святого Іллі та Татар-Ялга. Коли ми з’їхали з асфальту, виявилось, що наша дорога дуже болотиста. Ідеальне кримське болото. Воно брутально налипало на колеса, вилку, баул, багажник, взуття.. Клей Момент очевидно роблять саме з цього різновиду кримської глини. Отож, до церкви замість години, ми діставались всі три.. Табір розбили лише в 19.00. На вечерю Іра приготувала нам смачнючий борщ, що в похідних умовах вже подвиг.
Зранку оглянули руїни церкви. Храм був побудований і освячений в ім'я святого апостола і євангеліста Луки в 1904 році замість обветшавшей церкви, за рішенням сходу мешканців села Лаки.

У Лаках жили греки ще з часів раннього середньовіччя. Зараз села Лаки (пізніше Горянка), не існує. У нього була трагічна доля. У роки ІІ Світової війни село разом з мешканцями, за зв'язок з партизанами, спалили німці.
Страшна історія села, на місці якого розоране поле (нечисленні вцілілі жителі села, що називалось вже Горянка, були виселені звідси в 50-ті роки XX століття в процесі депортації греків)
Ще пів години і ми в селі Високе (колишній Ашага-Керменчик)). Само село отримало свою назву від невеликої фортеці Кермен-Кале, руїни якої ще можна знайти на найближчій горі. Семиметрова ділянка стіни в п'ять метрів висоти - все, що збереглося від середньовічного укріплення. У селі здавна жили православні греки - піддані князівства Феодоро.
Звідси ще трохи вгору, а далі – швидкісний 8-кілометровий спуск в Куйбишеве. Це була достойна винагорода за практично піший підйом по болотистій дорозі.
Далі їдемо до підніжжя плато Сюйренської фортеці. З метою спрощення поїздки, і маючи досвід їзди минулого дня по ґрунту, приймаємо рішення розбити табір біля Сюйрені, а на Мангуп зробити радіальну вилазку без баулів. Їхати без рюкзаків значно цікавіше, тай швидкість пересування не порівняти:) Велосипеди залишаємо в чайхані біля підніжжя Мангупського плато, самі ж пішки піднімаємось нагору через караїмський цвинтар. Минаємо першу стіну з трьох оборонних ліній печерного міста. Навколо – купа під сніжників і інших первоцвітів. Весна вже повністю вступила в свої права тут.
Одразу за стіною по лісу розкидані кам’яні надгробки караїмського цвинтаря. Вже багато століть вони зберігають вибиті в камені імена древніх воїнів, ремісників, селян і князів. Хто знає, що там ще написано на них незрозумілими словами-ієрогліфами.. Порослі мохом і сплетені ліаноподібною лозою, вони мовчки слідкують за всіма, хто проходить повз них.

Перше, неукріплене поселення виникло на Мангупі ще на початку нашої ери. А в шостому столітті, при імператорові Юстініана, тут виросла фортеця Доріс - ланка обширної оборонної системи, що захищала рубежі Візантії від кочівників.
Потім було захоплення фортеці хазарами у восьмому столітті, невдале повстання місцевих жителів під предводітельством єпископа Іоанна Готського, повернення візантійців. Нарешті, в ХІ столітті тут відбувся катастрофічний землетрус, після якого місто на декілька століть обезлюділо.
Але в XIV сторіччі Мангуп відроджується: стара фортеця стала столицею князівства Феодоро. Це, мабуть, найяскравіша сторінка в історії Мангупа. Князівство, що займало південно-західну частину Кримського півострова, мало авторитет на міжнародній арені: молдавський господарь Стефан Великий був одружений на мангупськой княжні Марії, московський князь Іван III теж намагався висватать своєму синові наречену з мангупськой династії, правда, невдало.
У 1475 р. послідувала нова, військова катастрофа - вторгнення турок-осман до Криму. Якщо візантійська столиця Константинополь лягла під ударами турок через два місяці, то Мангуп зумів протриматись пів року. Потім тут була турецька фортеця, що проіснувала до 1774-го, коли Османська імперія втратила Крим. (www.krimea.com.ua/mangul.html)
На плато вже вечоріє. Поки сонце не зайшло, поспішаємо до головного з п’яти пальців-мисів Мангупа – Дірявого мису. Дорогою підходимо до південного краю гори, звідси відкривається чудова панорама на кримські яйли, які ще досі вкриті снігом. Чатир-Даг, Бабуган, Гурзуфська і Айпетринські плато..
Проходимо крізь головні ворота, що разом зі стіною збереглись в досить пристойному стані, опиняємось в адміністративному центрі колись багатолюдного печерного міста. Тепер тут тихо. Спускаємось до печери Акустична. Свою назву вона виправдовує на всі 100. Зустрічаємо на краю урвища захід сонця. Своїм м’яким світлом воно заливає всі навколишні долини.
Спуск, купівля вина на вечір(сьогодні ж 8 березня!), нічний доїзд в табір і вечеря, що нас там чекала. А ще порвана цепка і кілька пробитих камер на велосипеді Богдана;)
Зранку ідем дивитись Сюйренську фортецю. Вона стоїть на вузькій столовій горі, власне від фортеці залишилось трохи муру і досить мальовнича вежа, що стоїть над урвищем в сторону Бельбекського каньйону. На краю плато є ніби острів, що з усіх боків обривається п’ятдесяти метровими стінами. З основного плато на нього можна перейти по неширокому перешийку. Краєвиди звідти особливо вражають.

Коли з`явилась ця фортеця єдиної думки у істориків немає. Є версії що вона була закладена візантійцями в VI столітті, є версія що хазарами у VIII – IX. Але чисельні археологічні знахідки біля фортеці дають підставу датувати її вік ХІІ століттям.
Цілком достовірно те, що розквіт Сюйреня припадає на XII – XV століття. В ті часи ця територія належала християнському князівству Феодоро. Столиця цього князівства розміщувалась на Мангупі, що розташований за якихось 5 кілометрів південніше Сюйренської фортеці.
Можливо Сюйрень належала комусь з князів Феодоро як феодальна власність, а можливо це був один з чисельних форпостів князівства, що захищав столицю від набігів північнопричорноморських кочівників. Загальна площа Сюйренських укріплень складає 1,7 гектара. Від самої фортеці залишились дві куртини оборонної стіни ( довжина близько 92 метрів) на стику яких височіє напівзруйнована десятиметрова башта викладена з вапнякових блоків. Діаметр башти близько 8 метрів. Судячи з гнізд для кріплення міжповерхових перекрить вона мала два поверхи.(інформація звідси: http://mskifa.narod.ru/suuren.html)
Надивившись дорогою крокусів та під сніжників, ідем до печерного монастиря Челтер-Коба.
Челтер-Коба,( Çilter Qoba) - один з печерних монастирів Криму. Відомий також як монастир св. Феодора. Назва Челтер-Коба в перекладі з кримськотатарської означає Решітка-печера або печерна решітка (кримск. çilter - решітка, сітка; Qoba - печера). Комплекс монастиря складається з печерного головного храму, келій і трапезної, з'єднаних між собою прорубаними в скелі стежками. На південь від монастирського комплексу знаходиться джерело, розташований початку балки Хор-хор.
Монастир було засновано приблизно в XIII-XIV ст. на північних околицях князівства Феодоро, біля Сюйреньской фортеці. Головний храм монастиря присвячений великомученика Феодора Стратилата. Зруйнований в XV столітті.
З початку 2000-х років ведуться відновлювальні роботи. Відновлено богослужіння в головному храмі, відновлені частина келій та дзвіниця.
Красиве місце, просторі печерні житла, неподалік зі скелі б’є потужне джерело, навкруги ліс, гори захищають від вітрів. Непогані місця для життя собі обирали древні.
Ми ж спускаємось донизу, п’ємо чай, і в дорогу. По дорозі приїздимо в Бахчисарай, окупуємо на пів години привокзальний магазин. Гастрономічні задоволення ніхто не відміняв:) З йогуртами, пивом, ковбасою і печивом сідаємо в потяг.
В Бахчисараї залишаються лише Лєна з Андрієм, у них ще насичена культурна програма по ханському палацу, Успенському монастирю і Чуфу-Кале. Тепер, завдяки їх фото, і ми там „віртуально побували”

До зустрічі, сонячний Крим!