Отже, Ужгород. Ровери зібрані і готові до бою. Огляд міста мабуть варто почати з набережної. Пішохідний місток, брудний після вчорашніх дощів Уж, усміхнені перехожі. Центральна частина міста наскрізь просякнута сивиною століть, численні кав’ярні ваблять туристів духмяним ароматом. Десь так і уявляють собі типове центральноєвропейське місто мешканці Центральної України. Загалом, Ужгород справляє дуже приємне враження. (детальна історія Ужгороду і замку є в журналі Карпати № 3 (27) за березень 2008 )
Наступне, що варто відвідати в Ужгороді – музей наробної архітектури і побуту. Сюди звезені цікаві зразки дерев’яних церков, будинків Закарпаття, є навіть млин і корчма. Музей розтаховано одразу під замковими мурами, тому наступний пункт плану – Ужгородська фортеця. Як на мене, Мукачівський замок виглядає більш грандіозно, але і в Ужгородській фортеці є на що подивитись, особливо якщо замовити екскурсію. Вам розкажуть історію міста і фортеці, бронзового орла і чавунного Геракла. Також в замку розташовано ряд музеїв, зокрема музей зброї.
В гарну погоду з фортечних стін можна розгледіти наступний пункт нашої мандрівки – Невицький замок. Отож, виїжджаємо з Ужгорода у напрямку Перечина і крутим педалі до Невицького. Замок добре видно з дороги, адже він височить на горі над долиною Ужа. Підйом до фортеці асфальтованою дорогою через закинутий піонерський табір займе хвилин сорок. Нарешті, ми опиняємось біля фортечних мурів. Роль екскурсовода для нас виконувала роздруківка з сайту www.castles.com.ua . Звідси ми дізнались, що побудовано замок на початку 14 століття. Є цікава легенда про це місце, ніби побудовано замок за наказом турецької царівни Поганої Діви, що примушувала селян до розчину, яким скріплювалос замкове каміння додавати кров і материнське молоко. Лише мужній Іванко зумів визволити народ від знущань жорстокої чародійки.За що, звісно, став королем:)
(детальний опис Невицького замку і його історії в журналі Карпати № 6 (18) за червень 2007)
Отож, оглянувши руїни одного з найкрасивіших на Закарпатті замків, з вітерцем спускаємось назад на дорогу. Їдучи вздовж Ужа, весь час потроху набираєм висоту, минаємо Кам’яницю. В Перечині звертаєм праворуч, а у Тур’їх Реметах – ліворуч, у напрямку Лумшор. Минаємо Турицю, Турички, поворот на Липовець і Лікицари, здається що вже десь глибоко заїхали у гори, але на диво під колесами досі асфальт. В Лумшорах стає все зрозуміло: з лісу виринають численні приватні садиби, колиби. За Лумшорами на турбазі Полонина взагалі басейн під відкритим небом. Нам же до місця першої ночівлі потрібно проїхати ще з кілометр-півтора до водоспаду Соловей. Про те, де він, власне, знаходитья інформує туристичний вказівник.
Хороше місце для ночівлі є на протилежному від дороги березі річки, але щоб туди дістатись, потрібно, відповідно, перейти річку і піднітись метрів п’ять вгору. Трохи вище по течії є ще один водоспад – Партизан, тож не забудьте відвідати і його.
Наступного дня нам потрібно піднятись на хребет Полонина Руна. Для цього повертаємось від водоспадів до турбази Полонина, переходимо через місток і починаємо підніматись вгору. Дорога в досить нормальному стані, але наступних пару годин доведеться велосипед штовхати поруч себе. Невдовзі опиняємось на березі озера Тересця. Хоча зараз воно більше схоже на болітце, раніше воно не було таким зарослим і сюди приїздили купатись. Відпочивши біля водойми, рухаємось далі тією ж дорогою. Скоро вона виходить з зони лісу і вже можна роздивитись сусідній хребет - Лютянську Голицю. Зовсім скоро після виходу з лісу потрапляємо на бетонну дорогу, що піднімається на Руну з села Липовець. Отож, продовжуємо підніматись на хребет вже верхи на велосипедах. Через деякий час прямо над дорогою ліворуч побачимо джерело. Тут варто пообідати і поповнити запаси води. Далі наш шлях лежить до руїни будинку, що був колись частиної РЛС , розташованої колись на Полонині Руні. За тим будинком потрібно звернути з бетонки праворуч на грунтову дорогу в напрямку відрогу хребта. Гору Менчул облюбували парапланеристи – тут і справді чудове місце для польотів. Дорога минає траверсом вершину з північного боку. Звідси вже видно витоки і саму річку Воєводин, на якій є однойменний водоспад, біля якого заплановано нашу другу ночівлю. Минувши Менчул, починається локальний підйом в напрямку Руни-Плай. Дорога йде весь час по гребеню, трохи вище зони лісу. Тож є можливість милуватись навколишніми краєвидами. Так непомітно доходим до місця, де дорога впирається в скелясті виступи на межі лісу.
Дороги далі немає. Потрібно знайти стежку, що ховається серед дерев праворуч від скель. Якийсь час вона звивається серед заростів папороті. В районі вершини Руни-Плай стежка губиться.. Тут починається найекзотичніша частина маршруту – спуск до водоспаду Воєводин по повному бездоріжжю. Тут дуже важливо правильно зорієнтуватись по мапі і обрати правильний напрям руху. Ми з місця, де стежка губиться, почали спускатись вниз до потоку, за що поплатились кількакілометровим блуканням в долині потоку Воєводин у заростях кропиви і папороті, з численними кам’яними розсипами. Процедура ДУЖЕ виснажлива, тому дуже радимо з Руни Плай пройтися ще кілометр-два по верху відрогу, а лише тоді падати ліворуч в долину. Десь за кілометр від водоспаду вздовж річки з’являється стежка. Нею ми і виходимо до місця сьогоднішньої ночівлі. Над водоспадом Воєводин є кострище, місце для трьох-чотирьох наметів. Води в річці повно, як і сухих дров у лісі.
Окремої уваги заслуговує сам водоспад. З 15-метрової висоти зриваються розілений на двоє потік і впадає в невелике озерце. Під Воєводином також багато стовбурів дерев, очевидно повалених якимось із паводків. Виглядає він вражаюче. Два струмені, якими він падає донизу, розділені кам’яним колосом, що стоїть, ніби якийсь язичницький ідол посеред бурхливої води. Верхня частина кам’яної брили трохи витупає вперед, тому особливо красиво спостерігати водограй з цього природнього оглядового майданчика.
Зранку, вдоста накупавшись в вннах з "гідромасажем", надивившись на цей, без перебільшення, один з самих мальовничих водоспадів Українських Карпат, починаємо спускатись донизу. Отож, переходимо містком на лівий берег потоку, рухаємось спочатку стежкою, потім дорогою до впадіння потоку Воєводин в річку Шипіт. В місі злиття двох рік стоїть мисливська садиба. Нарешті буде винагорода за попередні підйоми. Вздовж Шипоту іде добротна грейдерна дорога, тож ми "з вітерцем" котимось у напрямку села Тур’я Поляна. Перед селом дорога виходить з лісу. Праворуч від нас – Заказник "Соколові Скелі". Коли ми там проїжджали, в небі дійсно кружляла пара благородних хижаків.
В Тур’ї Поляні виїжджаєм на хорошу асфальтовану дорогу, якою їдем до Сваляви. Зі складнощів нам залишився лише Оленівський перевал, який потрібно здолати на шляху. Він не дуже затяжний, тому його можна проїхати не встаючи з сідла. Невеликий перепочинок на горі і – весь час донизу. Минаємо знайомі по етикеткам мінеральної води села Плоске, Поляна, Солочин.. Переїжджаєм по мосту спочатку притоку, а потім і саму Латорицю. Ліворуч на річці численні пороги і перекати, що додає їй мальовничості. Ми у Сваляві. Якщо дозволяє час можна з’їздити ще в палац Шенборнів(сучасний санаторій Карпати). Краще їхати через села Драчини і Пасіка, адже на прямій дорозі Львів-Мукачево досить інтенсивний автомобільний рух.
В мисливському замку є також озеро і досить великий парк. Подивившись на залишки середньовічної розкоші, повертаємось у Сваляву. Вибиратись звідси зручно залізниею, адже ввечері тут зупиняються кілька київських поїздів і електричка на Львів.