пішохідний тижневий похід по Мармаросам і Чорногорі

автор: a_ja_ne_ty

Було це давно, але все ще правда. Ходили ми в гори. В гарні гори, високі і мальовничі. В ті гори, де мимоволі задумуєшся про те, хто ти, де ти і чому ти. Хто до чого додумався не знаю, але похід вдався на славу!
Було нас п’ятеро: невиліковний гірський романтик Андрій (це саме він зазвичай вириває всіх з буденності і тягне в гори), майже завжди готовий до походів Юрко (у якого здорового глузду трохи більше, але покидьок він не менший), бувала туристка-спортсменка Анька (яку не злякало навіть те, що вона до походу нікого не знала, і лише колись давно стрибала з Андрієм в небо (з парашутом)), геть не бувалий турист-початківець, володар часу (тобто єдиного годинника, не враховуючи тих, що на мобільниках і постійно вимкненні) поет і композитор місцевого значення Женя, ну і я, яка постійно вимагала обіцянок про пристойну ночівлю з водою.

Ходили ми так: с.Ділове – пол. Лисича – г. Піп Іван Мармароський – г.Межипотоки – г. Стіг – г. Піп Іван Чорногірський – о.Бребенескул – о.Несамовите – г. Данціж – г.Говерла (вона ж – найвища дупа на території України) – траверс г.Петрос – с.Кваси.

Але похід цей був для нас незвичайний, бо ми не пішли куди-небудь, а зазделегідь спланували маршрут і витратили тиждень на з’ясування по телефону того, хто де і за шо видає дозвіл на перебування в прикордонній території, потім ще 2 дні на відвідини усіляких органів і організацій (де на нас дивилися великими очима і казали, що вперше про таке чують), ну і ще з тиждень на чекання. Результат – дозвіл ми отримали! Паралельно з тим декілька разів вистояли традиційні для літа тригодинні черги за квитками, і теж досягли успіху!
В Ділове першим потрапив Юрко (він годин за 12 добрався стопом від Миколаїва (того,що південний) до Коломиї – ЗВЄРЬ!!!) і з’ясував, що нібито попередженні про нас київськими прикордонниками прикордонники в Діловому насправді нічого не чули і нікого не чекали. Та настроєнні вони були досить мирно – прихистили Юрка і терпляче чекали, коли ж приїдуть ті оригінали, які мають на руках дозвіл (зазвичай домовляються (або ні) саме тут і з ними). І ми приїхали (півдня у Франику – автобус до Рахова – ужгородська маршртука до Діловго, з якої нас ледь не висадили на першій же заставі, але потім люб’язно дозволили проїхати аж до центральної). І показали дозвіл. І начзастави, який щойно спустився Звідти і ось-ось мав втекти до дому, подивився на наш дозвіл, поставив кілька капосних запитань, розказав про будиночок прикордонників під Межипотоками, в якому можна переночувати, і пустив нас в омріяні гори. І тут, в кращих традиціях жанру, почався дощ. Навіть не дощ, а злива! На десятку метрів, які ми пройшли до магазину, це привітання з неба змочило впертого Андрія до нитки (він не схотів на заставі вдіти дощовик), а наші рюкзаки... підмокли, але тільки зверху. За десяток хвилин, протягом яких ми запаковували наплічники в пакети і купували в магазині те, чим мали вночі відсвяткувати зустріч і початок походу, злива закінчилась, і ми мирно (з офіційним дозволом!  ) пошльопали калюжами Туди.
Два тижні на форумі і в архівах не пройшли даремно, і ми вже знали, що місце для ночівля найкраще шукати десь за другим містком. Ото ми його й знайшли. Мо, звичайно це було і не воно, бо дуже вже мокре і не рівне, але інший варіант був не кращий – прямо на узбіччі дороги. І хоча вже була година 7 вечора, дехто тупав ногами і кричав, що хоче далі. Але тверезий розму, чи то здоровий глузд, чи скоріше порожній шлунок Юрка переважив над нетерплячістю і ми таки отримали більшість у єдиному демократичному за весь похід голосуванні та зупинились.

День 1. Встали традиційно рано – год о 7 ранку. Вийшли теж традиційно – об 11. Урочисто пообіцяли одне одному, що таке чухання під час зборів більш не повториться, побігли (сил ще багато, в гору ще не йшли, краєвидв хочеться) вздовж потоку Білого. Коли дійшли до водоспаду – здивувалися – пройшло 15 хв., а за описами мали б витратити з півгодини. Наступний казус з часом трапився коли преходили потік. Знайшовши автобус десь через 2 год після виходу остаточно зрозуміли, що орієнтуватися на звіт не годиться, бо оте мале, з величезним рюкзаком, червоною кепкою і досвідом спортивних походів, під ім’ям Аня задає такий темп, про який ми і не мріяли раніше, і який нас суттєво вибиває з графіку (що, певно складений був такими ж повільними туристами, якими були ми до Ані).
Біля автобуса ми залишили траверс, якому я зазвичай дуже радію, бо він рятує від стрімкого набору висоти, і пішли назад просікою до річки. За нею – дуже цивільний новенький вказівник "пол. Лисича. 3 км" (здається саме 3, але це не точно). Дуже здивував сам факт того, що він тут є, але коли пішли по стежці, то зрозуміли, що якби не вказівник – ні за що на неї б не пішли – дуже вже крута і малоходжена (хоча просто змушена визнати, що вона таки суттєво коротша за траверс і стан її, як для стежки, відмінний). Саме тут ми дізналися про всі приховані Аніни таємниці – ми її втратили з поля зору.  Вона була далеко попереду.  На Лисичій були десь о ?. Там хазяїн, він же – колоритний крикливий гуцул спробував перевірити наші документи, але коли підійшов ближче і подивився в наші чесні очі,, полінився. А хазяйка розказала, що за ліском, вгорі, або трохи нище траверсу під Лисичими скелями (або Ближнім Попом, як їх називають мешканці полонини) є рівні місця і вода. Там ми і стали. Юрко ще хотів бігти за молоком назад, але сам обламався, а єдиний псіх - Андрій, який теоретично зміг би скласти йому компанію (спускатися метрів 200-300 висоти), молока не п’є. Так що за молоком не пішли, а почали ставити намети. Поки поставили налетіла злива. Але нам знов пощастило – останній наплічник закинули в намет під першими краплями і всі залишилися сухі. От тіки дрова змокли. Той самий псіх, який не схотів йти з Юрком за молоком, покинув нас з мокрими дровами напризволяще (а саме в нього чомусь найкраще виходить розпалювати багаття в самих непідходящих місцях і умовах) і побіг на Піп. До Попа не добіг, але назад прискакав год через 2 задоволений як слон. Чому? "Там таке, там таке..." – яке ми здогадалися вже коли подивилися фотки, бо розказати не зумів... Перед самим поверненням головнгого розпалювача у нас з’явився перший вогник (хоча диміло всі 2 години).

День 2. Встали традиційно рано. Поки збиралися гуцули вигнали корів і овець на сусідні холмики. Звідти спостерігали за нами з бінокля та привертали увагу хльосканням кнутом – ну ніякого тобі приватного простору. Вийшли на 20 хв. пізніше ніж вчора. Погода традиційна: перемінна хмарність, як сказали б внизу по брехунцю. Попа не видно. Трохи пройшли траверсом. Я грізно потупала ногами, коли хтось запропонував кинути рюкзаки і лізти так, а потім траверсом тьопати далі (описи цього маршруту я вивчила всі майже на пам’ять, і дертися через кущі по майже неіснуючій стежці до т.зв. Кривавого озера, бажання не було), і ми пішли... Коли добралися нагору, туди, звідки наша спортсменка сьодня, а псіх-Андрій вчора, бачили треангулятор, ми зустрілися з хмарами. Вони тусувалися саме на нашому рівні. Піп метрів на 10 вищий.  Але краєвиди і тут... Відкриваються види на сніжники, на всю величезну долину, аж туди, де вчора Андрій бачив Чорногору. Сьогодні вона була в димці, але... Хто був в горах, той знає Тут ми повтикали поки основні хмарки перетечуть на інший бік хребта, а потім дременули на Піп.
Далі – пошуки першого прикоронного стовпчика. Ті ж самі дивовижні котловани Попа Мармароського. Види на Петрос і румунський Фаракеу. Одним словом – Гори!  Коли дерешся в гору з такими краєвидами, забуваєш, що ти дерешся вгору, з наплічником, що важко... Там не важко – там дивовижно! 
Коли мали спускатися з сідловини Попа, ледь не пропустили сам спуск – величезна спокуса піти далі по хребту. Але найчутливіші (в смислі Женя, той, що пісні весь похід співав, з найкращим слухом) почули десь внизу крику і свисти, і гавкіт собаки. Виявляється там внизу, чергують румунські прикордонники, і то вони нам щиро намагалися підказати, що йти тре тупо вниз за Андрієм, а не далі, як всім хотілося. Коли нам лишалося трошки – прикордонники вийшли нас зустрічати. Стало лячно – чували історійки про те, що румуни відбирають все, що можна – тобто зустічі з ними не найприємніші. Але нам знову пощастило: ці були люб’язні – традиційних декілька капосних питань, побажання удачі і все!!!
А далі не дуже цікаво: спуск-підйом-спуск-підйом вздовж прикордонних стовпчиків та колишнього колючого дроту, по цивільній автомобільній дорозі. Майже без краєвидів  Коли вже геть набридло, з’ясувалося, що ми майже під Межипотоками і тре шукати отой будиночок, зведений пару років тому прикордонниками. Знайшли. Справді є. З пічкою і купою ліжок. Взимку це була би справжня знахідка. Влітку вирішили ночувати в наметах – все ж приємніше.

індекс статті
сторінка 1 - поточна : сторінка без заголовка
сторінка 2 : сторінка без заголовка